Що це за почуття виникло в моїй свідомості? Дика невгамовна злість, немов кислота, роз’їдає мене зсередини. Поглинає мене абстрактна демонічна лейкемія і я розчиняюсь в порожнечі. Ненавиджу це відчуття! Для мене воно асоціюється зі зрадою: ніби весь світ стоїть у мене за спиною з гострим кинджалом у руках, який от-от встромиться мені в серце, і вислизне наскрізь, і струменем кров проллється на землю, залишивши вічне тавро на тому місці.  Хоча кров змиється, але Земля завжди пам’ятатиме її терпкий присмак, що смертельною отрутою знищує все живе і прекрасне.

Ненавиджу злість у своїй душі, бо і тіло заражається нею: кров стогне і застигає у венах, а серцебиття хаотично змінюється… Незрозуміло, чи то моя плоть бореться з цим вірусом, чи залюбки кидається йому в обійми.

Чому є злість? Що таке злість? Це приєднання до зла, чи, навпаки, протест? Може, у нашому занадто збалансованому світосприйнятті вибиваються такі аномалії, і ці явища ідуть пліч-о-пліч.

Від злості всі надії, мрії та переживання застигають і становляться похмурими льодяно-скляними фігурами: один хибний крок – „Прощайте назавжди…”, вислизнуть з рук і, ударившись об буремний шлях, що устелений жорстким каменем, розіб’ються на тисячі дрібненьких шматочків, залишивши тільки шрам на свідомості. Замість, за собою приносить печаль і внутрішні душевні крики про допомогу, які ніхто ніколи не почує, адже вони поховані глибоко всередині. Коли злишся, відштовхуєш всіх дорогих і рідних тобі людей. Це вбиває!

Та не можу відштовхнути це відчуття. Злість, покинь мене! Покинь усіх. Ти непотрібна, зайва в емоційному ланцюгу життя.

Та не можу я її позбутись. Вона мене руйнує, але я почуваюсь довершеною в її владі. Злість мій антидепресант, моє знеболювальне. Коли злюся – не відчуваю болю чи образи, я сама ображаю оточуючих, відчуваю владу над чужими почуттями. Живу по принципу: ображай, а то образять тебе.

Я застрягла в проклятому колі, що створила собі сама: я образилась , бо мене відштовхнули, (зараз у мене це замінилось злістю), тепер я ображаю інших, і через це, мене відштовхують… Як обірвати це пекельне коло? У мені розпалюється бурхлива війна: людини, яка бажає дарувати посмішку і тепло та особи пораненої, що марить думками про холодну помсту. І війна ця жорстокіша за війну Червоної ті Білої троянд, і вона розриває мене, пригнічує і підносить до небес.

Зовні цього не помітно, та я безустанно шукаю себе, як сказав Г. Сковорода, „Оце і є бути щасливим – знайти самого себе”.

Та яка я? Хочу, бажаю, жадаю боротись за себе таку, яка я є: запекло

протистоятиму злості, як найсуворішому тирану, як найзапеклішому ворогу. Стоятиму до кінця. Та якщо це моя істинна натура, якщо злоба – моя реальна сутність? Від себе ж не втечеш!.. Я намагаюсь, я відчайдушно опираюсь… Та що виходить?

Хаос, біль, віра, жаль, тривога, поривчасте пульсування крові під шкірою, шалений сплеск адреналіну, глибокий несподіваний ковток повітря… Ми визначили переможця – злість покинула мою душу. Сьогодні я перемогла і маю право святкувати свій тріумф. Та це тільки сьогодні… Знаю, вона ще повернеться, і я маю загартовуватись, щоб наступного разу не впасти перед нею на коліна, і не виступити з важкими кайданами на руках у ролі її полонянки.

Синди Брезжунова